Повний кавалер ордена «За мужність» Павло Чайка: “Усю стару гвардію треба на пенсію”

Повний кавалер ордена «За мужність» Павло Чайка: “Усю стару гвардію треба на пенсію”

26-річний командир взводу 79-ї бригади Павло Чайка став повним кавалером ордена «За мужність» — третім за всю історію України. Він був одним із перших поранених десантників під Червоним Лиманом, проте від реабілітації відмовився і втік на війну. Павло не просто вийшов із оточення під Мар’їнкою, а й витягнув звідти «віджатий» у сепаратистів КамАЗ.

А ще пережив дві складних ротації у Донецькому аеропорту. На той час він думав, що вже все бачив і до всього готовий. Але потім бійці поїхали під Дебальцеве, де терористи майже впритул розстрілювали їх із танків. Як вдалось повернутись додому живим? Павло відповідає просто: «Із Божою допомогою!».

Нагородження третім за період війни в Україні орденом стало для Павла повною несподіванкою. Хлопець зізнається, що воювати йшов зовсім не заради нагород.

— Першим мені зателефонував Юрій Бірюков, радник Президента. Сказав, що вітає мене з нагородою. Я запитав: «Якою нагородою? У мене вже є орден „За мужність“ ІІІ і ІІ ступеня». Він відповів: «Ні, ти у нас тепер — повний кавалер ордена «За мужність». Потім почали усі інші телефонувати, вітати. Чесно кажучи, зовсім не очікував. Родичі й знайомі телефонували і казали: «Ого!»

В армію чоловік прийшов ще у 2007 році, відслужив строкову десантником в Миколаєві, потім був контракт. Далі попрацював два роки в Беркуті і повернувся на другий контракт. У подальшому ж мріє лише про генеральські погони.

Своє перше і, як сподівається Павло, останнє поранення боєць отримав під Червоним Лиманом. Бійці потрапили в засідку, втратили одного побратима, сімнадцять чоловік отримали поранення.

— На той час із засідки вдалось вийти з мінімальними втратами, ми залишились без одного бійця. Могло бути значно гірше. В машині їхало п’ять чоловік — троє з них отримали поранення, включаючи мене. Була організована засідка на дев’ятому блокпості. Зупинили нашу колону, всі їхали на БТРах, а ми — на УАЗику. Вийшли з машини, почали вести бій, поранений був один боєць. Протягом близько 40 хвилин ми відстрілювались, потім я був поранений, і Паша, який без ока залишився. Зрештою ми відійшли.

Спокійно лікуватись Павло не зміг. Постійно переживав за тих, хто залишився воювати, розумів, що хлопцям потрібна допомога.

— Коли лежав у шпиталі, дізнався, що ще одного бійця поранено, потім ще одного. Мене зразу «накрило», і після шпиталю я помчав у АТО, від реабілітації відмовився. Було трохи важко спочатку, бо мені тільки зняли шви, і вони почали розходитись. Інтенсивно мастив їх зеленкою, перемотував еластичним бинтом. Десь через тиждень більш-менш спокійної для мене війни ми потрапили у Зеленопіллі в оточення.

Більше місяця — оточення… Наших бійців обстрілювали, бомбили, їм пропонували перейти на бік ворога, у них закінчились їжа і набої. Але бойовий дух залишився незламним.

— Головний секрет успіху — хороше командування і контрольованість бійців. Ні для кого не таємниця, що у деяких підрозділах є проблеми з алкоголем і дисципліною. Великих втрат під Дебальцевим деякі підрозділи зазнали через те, що піддались паніці, – говорить Павло. – У нас зовсім не залишалось їжі. Спочатку ми з триразового харчування перейшли на дворазове, потім на одноразове. Їли один раз на добу і досить небагато. Коли їжа закінчилась, виживали як могли. Застрелили двох зайців — з’їли.

З рідними намагались не зв’язуватись. Його рідні дізнались, де він після того, як Юра Бірюков написав у Фейсбуці пост із фотографією Павла. Мама одразу впізнала і попросила: «Не потрібно брехати, говори правду».
Із оточення боєць виїхав не з порожніми руками, а з «віджатим» у сепаратистів КамАЗом:

— Це був російський КамАЗ, додатково обшитий металом. На ньому був міномет, вони виїхали стріляти по наших. Та тільки вороги розвернули цей міномет, як наші мінометники вистрелили першими і влучили точно в них, КамАЗ вийшов з ладу і зупинився. Наші хлопці відтягнули його і залишили. А я витягнув його із оточення. Він після того багато разів нас виручав, зараз ця машина теж у строю, тільки вже в іншому підрозділі.
Під час ротацій до аеропорту найстрашніше було зайти в будівлю і вийти з неї. Боєць розповів, що прориватись у аеропорт доводилось під безперервним вогнем:

— Я провів там два заходи десь по десять днів. Найважче було втрачати своїх друзів, це завжди є найскладнішим випробуванням. Ми під час ротацій в аеропорту багато втратили, не так кількісно, як якісно. Ми дорожимо кожним бійцем, кожен із них є просто неймовірною людиною. Аеропорт забрав життя багатьох хороших хлопців. Взагалі я не раз переконувався у тому, що яким би ти спеціалістом не був, скільки тобі відміряно долею, стільки ти і проживеш. Було чимало ситуацій, коли я міг голову втратити, але відводило. Мабуть, ще не час.

Дебальцеве запам’яталось Павлу складним боєм і втратою близького товариша.

— Ми зачищали Логвинове, що поблизу Дебальцевого. Бій розпочався о шостій годині ранку, близько одинадцятої ми вибили всіх звідти, зайняли село і чекали на підтримку інших підрозділів наших військ. Там прочекали чотири години, поки з Горлівки не підійшло сім ворожих танків. Вони просто «змели» нас звідти, адже ми були лише на БТРах. Було прикро через те, що ми втратили бійця. Імовірно, що ця операція була не надто чітко спланованою вищим командуванням. Можливо, вони просто не розраховували, що ми візьмемо це село, тому що його стільки разів штурмували, і ніхто не міг зайняти. Ми ж все зробили як треба, а нам ніхто не допоміг.

Вибиратись із небезпечної ділянки доводилось в екстремальних умовах. Протягом кілометра дороги по БТРу десантників безперервно стріляли три танки, що знаходились у кількох сотнях метрів від наших бійців.

— Ми їхали вздовж дороги. Я бачив як вони стріляли, причому робили це досить непогано. І я просто пригнув голову. Зрізали нам з БТРа вихлопні труби, пройшов постріл по верху машини. Поки ми не перестрибнули дорогу і не сховались з іншого боку, ці танки продовжували по нас стріляти.

Волонтери бійців ніколи не ображали. Весь час якісь смаколики привозили захисникам. Іноді бійці робили досить несподівані замовлення волонтерам.

— Одного разу замовили Пепсі-Коли. Нам привезли у саме пекло 29 тисяч літрів цієї Пепсі-Коли. Ми якраз тільки повернулись із бою під Дебальцевим, де їли одну Мівіну і консерви, тому запити її Пепсі було дуже приємно.
Особливих оберегів герой не носить із собою, лише хрестик, що його подарувала бабуся, коли він служив строкову.

— Це — звичайнісінький хрестик, куплений в церкві. Я з ним не розлучаюсь, особливо, коли ходжу на бойові завдання. Вірю, що це допомагає.

Боєць впевнений, що українській армії потрібні кадрові зміни.

— Усю стару гвардію потрібно відправляти на пенсію. Вони виховувались у Радянському Союзі, вчились по радянських книжках. Вони звикли воювати на картах, серед них майже немає дійсно бойових одиниць. Так, деякі мають багатий досвід війни в Афгані. Постійно розповідають про це. Але війна в Афгані і війна в Україні — це різні речі. В Другу світову людей можна було заганяти на м’ясо. Зараз у нас немає стільки людей, і ми повинні берегти кожне людське життя. Часто неправильні планування призводять до поганих наслідків. Потрібно знімати їх усіх і ставити офіцерів, які виросли на цій війні, які адекватно воюють, адекватно мислять.

P.S. А попереду — нові бої, нові випробування, новий досвід… Боєць ще не раз дивитиметься смерті у вічі. Він знову і знову збиратиме волю в кулак і йтиме далі, як робив уже не раз. Йтиме захищати нас…

Анастасія Олехнович,
«Крила України»

3 Повний кавалер ордена «За мужність»