Війна на Сході України, що розпочалася у 2014 році, стала суворим випробуванням для всієї країни та її Збройних Сил. Тисячі українських військовослужбовців зіткнулися з небезпекою віч-на-віч, захищаючи територіальну цілісність та суверенітет держави. Їхні історії сповнені мужності, самопожертви, болю втрат, але й незламної віри у перемогу та сили бойового побратимства. Серед цих історій – долі тих, хто пройшов через пекло ворожого полону, і тих, хто отримав важкі поранення на полі бою, але не скорився.
Ключові події та учасники
| Ім’я | Підрозділ | Подія | Дата | Місце |
| Ігор Панчишин | 8-й батальйон НГУ | Потрапляння в полон | 18.02.2015 | Район Дебальцевого |
| Микола Валебний | 8-й батальйон НГУ | Потрапляння в полон | 18.02.2015 | Район Дебальцевого |
| Ігор Панчишин | 8-й батальйон НГУ | Визволення з полону | 19.05.2015 | Н/Д (зона конфлікту) |
| Микола Валебний | 8-й батальйон НГУ | Визволення з полону | 19.05.2015 | Н/Д (зона конфлікту) |
| Сергій Адамьонок | 25-та ОПДБр | Участь у бою, поранення | 09.06.2014 | Блокпост біля Слов’янська |
| Андрій Вашкур | 25-та ОПДБр (командир С. Адамьонка) | Рятування пораненого С. Адамьонка | 09.06.2014 | Блокпост біля Слов’янська |
Визволення з полону та повернення бійців Нацгвардії
Яскравим прикладом успішної операції стало звільнення двох військовослужбовців Національної гвардії України навесні 2015 року.
19 травня 2015 року стало днем довгоочікуваної свободи для бійців 8-го батальйону Національної гвардії України – Ігоря Панчишина та Миколи Валебного. Ця успішна операція була проведена завдяки спільним зусиллям «Фонду оборони країни» та групи «Патріот». Доля цих воїнів була невідома протягом трьох місяців після того, як вони потрапили до рук бойовиків так званої «ДНР». Це сталося 18 лютого під час надзвичайно запеклих боїв у районі Дебальцевого – однієї з найтрагічніших і найгероїчніших сторінок війни на Донбасі.
Протягом трьох місяців Ігор та Микола перебували в ув’язненні у одного з польових командирів сепаратистів. Умови перебування в полоні, психологічний тиск та постійна небезпека стали для них важким випробуванням. Проте, завдяки складним переговорам, рішучим діям українських патріотичних сил та холеричній стійкості бійців, вдалося домовитися про їхнє звільнення. Після визволення бійці були доставлені до Дніпропетровська. Там вони пройшли первинний медичний огляд, отримали необхідну допомогу та мали можливість хоча б трохи відпочити після пережитого жахіття. Згодом, набравшись сил, Ігор Панчишин та Микола Валебний вирушили до рідної Львівщини, де на них з нетерпінням чекали рідні та близькі. Кожне таке повернення – це не лише радість для конкретної родини, а й свідчення того, що Україна бореться за кожного свого сина.
Бойовий шлях десантника – Сержант Сергій Адамьонок
Поряд із випробуванням полоном, українські воїни щодня ризикували життям та здоров’ям на передовій. Історія сержанта Сергія Адамьонка, командира бойової машини та командира відділення 25-ї окремої Дніпропетровської повітряно-десантної бригади, є прикладом відданості військовій присязі та мужності перед обличчям ворога.
Сергій Адамьонок пов’язав своє життя з армією ще у 2001 році, коли був призваний на строкову службу. Відчувши своє покликання, після її завершення він вирішив залишитися у лавах Збройних Сил України, підписавши контракт. Роки служби у Високомобільних десантних військах (нині – Десантно-штурмові війська) загартували його характер, дали неоціненний бойовий досвід та навчили цінувати справжню військову дружбу. Командири завжди відзначали його професіоналізм та відповідальність, ставлячи у приклад молодим солдатам.
З початком російської агресії на Донбасі підрозділ Сергія одним із перших був піднятий по тривозі та вирушив на Схід України. Його бойовий шлях проліг через багато гарячих точок Донбасу. Десантникам доручали найскладніші завдання, зокрема утримання стратегічно важливих об’єктів. Так, Сергію довелося майже місяць нести службу на військовому аеродромі у Краматорську, який мав ключове значення для українських сил у регіоні. Він чітко усвідомлював свою відповідальність та розумів, що саме від стійкості українських військових залежить майбутнє країни.
Бій під Слов’янськом та героїчний вчинок
Доленосним для сержанта Адамьонка став день 9 червня 2014 року. Того дня його підрозділ разом із бійцями Національної гвардії ніс бойове чергування на одному з блокпостів поблизу Слов’янська. Близько 10 години ранку розпочався інтенсивний прорив бойовиків зі сторони Слов’янська у напрямку Краматорська. Ситуація ускладнювалася тим, що терористи використовували дві броньовані інженерні машини розгородження (ІМР), що давало їм перевагу у подоланні перешкод.
Українські військові прийняли бій. Сили на блокпосту, що складалися зі зведеної роти десантників та нацгвардійців, були приблизно рівними силам противника. Проте бойовики діяли підступно: замість масованого наступу вони вдавалися до короткочасних, але інтенсивних обстрілів з різних засідок, намагаючись виснажити оборонців та завдати їм втрат, не вступаючи у пряме вогневе зіткнення.
Бій тривав понад годину. Українські воїни вели вогонь з усієї наявної зброї, відбиваючи атаки ворога. “Поблизу мене тоді знаходилася вогнева точка з АГС-17. Звідти вів бій боєць Нацгвардії. В один із моментів у нього виникли труднощі з заміною порожньої стрічки боєкомплекту. Я кинувся до гранатометника, аби допомогти, що мені й вдалося,” – згадує Сергій. Саме в цей момент, коли він допомагав побратиму, пролунав постріл. Куля калібру 5.45 мм знайшла прогалину в захисті, пройшовши повз бронежилет. Сержант відчув різкий біль у лівому боці живота і впав. Найгіршим було те, що поранення він отримав на відкритій, прострілюваній місцевості.
В цей критичний момент проявилася справжня сутність офіцерської честі та десантного братерства. Командир Сергія, лейтенант Андрій Вашкур, помітив пораненого підлеглого. Не вагаючись ані секунди, ризикуючи власним життям під шквальним вогнем противника, офіцер кинувся на допомогу. Він зумів витягнути сержанта з-під обстрілу та перенести його в безпечне місце, звідки вже була можлива евакуація.
Лікування та вдячність
Поранення виявилося дуже важким. Куля пройшла навиліт, серйозно пошкодивши кишківник. Сергія Адамьонка терміново евакуювали та доставили до Військово-медичного клінічного центру Північного регіону (м. Харків). Завдяки професіоналізму військових лікарів, які провели складну операцію, життя десантника вдалося врятувати. Хоча попереду був тривалий процес лікування та реабілітації, загроза життю минула.
Під час одужання Сергій відчував постійну підтримку. “Я дуже вдячний військовим лікарям, які мене прооперували та поставили на ноги,” – казав він. Важливу роль у його відновленні відігравала і підтримка бойових товаришів, які майже щодня телефонували, підбадьорювали та розповідали новини з фронту. Це давало йому сили та радість від усвідомлення того, що його побратими продовжують гідно виконувати свій обов’язок.
Особливу, найщирішу вдячність сержант Адамьонок висловлював своєму командирові, лейтенанту Андрію Вашкуру. “Та найбільшу вдячність хочу висловити своєму командирові, який, можливо, того дня врятував моє життя. Завдяки таким офіцерам Українська армія непереможна,” – наголошував боєць.
Історії визволення Ігоря Панчишина та Миколи Валебного, а також бойовий шлях, поранення та порятунок сержанта Сергія Адамьонка є лише двома епізодами з великої мозаїки війни на Сході України. Ці розповіді нагадують про ціну, яку Україна платить за свою свободу, та про героїзм людей, які стали на її захист.