Право на мирні зібрання є одним із фундаментальних прав людини, що дозволяє громадянам висловлювати свої погляди та об’єднуватися для досягнення спільних цілей. Однак, в умовах воєнного стану чи інших надзвичайних ситуацій, це право часто стає об’єктом значних обмежень з боку держави, яка посилається на необхідність забезпечення національної безпеки та громадського порядку. Ми пропонуємо детальний аналіз правових та практичних аспектів проведення мітингів (публічних зборів) під час дії воєнного стану, зосереджуючись на досвіді трьох країн: України, Філіппін та Таїланду.
| Країна | Період воєнного стану | Юридична основа | Обмеження на збори | Приклади протестів та наслідки |
| Україна | З лютого 2022 року | Закон № 389-VIII “Про правовий режим воєнного стану”, стаття 19 | Заборона публічних демонстрацій та масових зборів | Протести проти війни обмежені; акції на підтримку ЗСУ; Мобілізація; перехід до волонтерства |
| Філіппіни | 1972–1981 (фактично до 1986) | Прокламація № 1081; Генеральний наказ № 5 (1972) | Заборона мітингів, демонстрацій, страйків у ключових галузях | Боротьба корінних громад проти проекту Чіко; масові арешти активістів та опозиції |
| Таїланд | Травень 2014 року (після перевороту) | Накази Національної ради для миру та порядку (NCPO); заборона політичних зборів | Заборона політичних зборів (5+ осіб); комендантська година | Антипереворотні протести (трипалий салют); масові затримання (>511 осіб); придушення ЗМІ |
Теоретичні основи та міжнародне право
Фундаментальним міжнародним документом, що закріплює право на мирні зібрання, є Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (МПГПП). Стаття 21 цього пакту, ратифікованого Україною, Філіппінами та Таїландом, чітко гарантує це право. Вона визнає свободу людей збиратися разом мирно, без зброї, для вираження колективних думок, ідей чи протестів, часто з політичною, соціальною чи культурною метою. Це право є невід’ємною частиною демократичного суспільства, оскільки дозволяє громадянам брати участь у суспільному житті та впливати на державну політику.
Проте, той самий МПГПП визнає, що право на мирні зібрання не є абсолютним. Пакт дозволяє державам вводити певні обмеження, але лише за суворих умов. Такі обмеження допустимі в умовах надзвичайної ситуації, яка загрожує життю нації, та лише:
- Якщо обмеження мають бути чітко прописані у національному законодавстві.
- Держава повинна довести, що обмеження є абсолютно необхідними для досягнення легітимної мети.До таких цілей належать захист національної безпеки, громадського порядку, громадського здоров’я чи моралі, або захист прав і свобод інших осіб.
- Обмеження мають бути співмірними із загрозою, яку вони покликані усунути, і не повинні бути надмірними.
- Обмеження не повинні застосовуватися на основі раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження чи іншої ознаки.
Під час воєнного стану уряди часто вдаються до запровадження жорсткіших заходів, тимчасово обмежуючи низку громадянських свобод, включаючи свободу зібрань. Ця практика історично обґрунтовується потребою запобігти паніці, підтримати громадський порядок, мобілізувати ресурси для оборони та захиститися від внутрішніх чи зовнішніх загроз, які можуть дестабілізувати ситуацію в країні під час війни.
Однак, саме в таких кризових умовах зростає ризик зловживання владою. Провідні міжнародні правозахисні організації, такі як Human Rights Watch та Amnesty International, постійно наголошують на небезпеці надмірного або невиправданого обмеження прав людини під приводом національної безпеки. Вони підкреслюють, що навіть під час воєнного стану будь-які обмеження мають суворо відповідати критеріям необхідності та пропорційності, встановленим міжнародним правом, і не повинні використовуватися як інструмент для придушення опозиції, критики влади чи будь-якого іншого прояву інакомислення.
Мітинги та Протести в Україні під час війни
В Україні правовий режим воєнного стану був запроваджений Указом Президента 24 лютого 2022 року у відповідь на повномасштабне військове вторгнення Російської Федерації. З того часу його дію неодноразово продовжували рішеннями Верховної Ради України, і станом на поточний момент, його продовжено, про що свідчить інформація на офіційному сайті Ради національної безпеки та оборони України.
Основним нормативно-правовим актом, що регулює відносини в умовах воєнного стану, є Закон України “Про правовий режим воєнного стану” № 389-VIII від 12 травня 2015 року. Цей закон визначає організаційно-правові засади введення, забезпечення та скасування воєнного стану, а також встановлює специфічні повноваження органів державної влади та військового командування.
Ключове значення для теми нашого дослідження має Стаття 19 цього Закону. Вона чітко встановлює перелік заходів, які заборонені в умовах воєнного стану. Серед них:
- Зміна Конституції України та Конституції Автономної Республіки Крим.
- Проведення виборів Президента України, Верховної Ради України, Верховної Ради АРК та органів місцевого самоврядування.
- Проведення всеукраїнських та місцевих референдумів.
- Проведення страйків.
- Проведення масових зібрань та акцій.
Ця пряма заборона на публічні демонстрації та масові збори є одним із найсуттєвіших обмежень громадянських свобод під час воєнного стану в Україні.
Законодавчі положення узгоджуються з Конституцією України. Стаття 64 Основного Закону передбачає можливість встановлення окремих обмежень прав і свобод громадян в умовах воєнного або надзвичайного стану, із зазначенням строку дії цих обмежень. Важливо зазначити, що Конституція визначає перелік прав і свобод, які не можуть бути обмежені ні за яких обставин (право на життя, повагу до гідності, свободу та особисту недоторканність, право на судовий захист тощо). Однак, право на мирні зібрання, гарантоване Статтею 39 Конституції, до цього переліку не входить.
Сама Стаття 39 Конституції гарантує громадянам право збиратися мирно, без зброї, і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Водночас, юристи Фонду зазначають, що обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку – з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей. Таким чином, Конституція сама по собі допускає можливість обмеження права на зібрання, а Закон “Про правовий режим воєнного стану” конкретизує це обмеження у вигляді повної заборони на час дії цього режиму.
Дослідження міжнародних організацій, зокрема звіт Freedom House “Ukraine: Freedom in the World 2025 Country Report”, підтверджують, що після повномасштабного вторгнення 2022 року реалізація права на зібрання в Україні була суттєво обмежена. Більшість публічних протестів, особливо ті, що могли б бути спрямовані проти дій влади чи мати політичний характер, не проводилися через пряму законодавчу заборону та об’єктивні безпекові ризики, пов’язані з бойовими діями та можливими обстрілами. Водночас, у звіті зазначається, що певні акції, переважно спрямовані на підтримку Збройних Сил України або проти російської агресії, все ж мали місце, хоча й у значно обмеженому форматі та масштабі. Також варто згадати, що поховання військових та церемонії прощання з померлою особою не розглядаються як публічні акції.
Це складний баланс, який вимушена підтримувати українська влада між необхідністю забезпечення обороноздатності та безпеки громадян в умовах війни та дотриманням фундаментальних прав людини. Правозахисні організації, як Human Rights Watch, наголошували ще під час запровадження воєнного стану у 2018 році (який мав обмежений характер і діяв лише 30 днів у десяти областях після інциденту в Керченській протоці), що будь-які обмеження прав, включаючи право на зібрання, повинні бути строго пропорційними загрозі та абсолютно необхідними, і не повинні використовуватися для придушення будь-якої форми дисидентства чи критики. Цей принцип залишається актуальним і в умовах повномасштабної війни.
Приклад зловживання законодавства номер 1: Філіппіни
Нашій країні варто враховувати гіркий досвід інших країн, у яких воєнний стан було використано для чистки опозиції та створення тиранії.
Досвід Філіппін під час правління Фердинанда Маркоса є класичним прикладом використання воєнного стану для консолідації авторитарної влади та придушення громадянських свобод. 21 вересня 1972 року Маркос видав Прокламацію № 1081, якою запровадив воєнний стан на всій території країни. Офіційно він тривав до 17 січня 1981 року, проте багато репресивних практик та обмежень діяли аж до повалення режиму під час Революції народної влади у 1986 році.
Одним із перших кроків режиму Маркоса стало видання Генерального наказу № 5 від 22 вересня 1972 року. Цей документ прямо і недвозначно забороняв будь-які форми колективних дій, які могли б “підірвати” діяльність уряду або економіку. Зокрема, заборонялися:
- Мітинги та демонстрації.
- Групові акції протесту.
- Страйки та пікетування у так званих “життєво важливих” галузях, до яких було віднесено промисловість, транспорт, комунальні послуги, банківську справу, медичні установи, навчальні заклади та інші.
Наказ передбачав, що будь-яка особа, яка порушить цю заборону, буде негайно заарештована та ув’язнена військовими органами. Цей захід став частиною значно ширшої кампанії репресій, спрямованої на повне придушення будь-якої політичної опозиції та критики. Тисячі людей, включаючи опозиційних сенаторів (як Бенігно Акіно-молодший), журналістів, студентських лідерів, профспілкових діячів, священнослужителів та активістів громадянського суспільства, були заарештовані без належного судового розгляду.
Юридичною основою для таких драконівських заходів стали надзвичайні повноваження, які Маркос привласнив собі після фактичного скасування дії Конституції 1935 року. Згодом, у 1973 році, була запроваджена нова Конституція, яка значно розширила повноваження президента, включаючи законодавчі функції, що дозволило йому легітимізувати авторитарне правління та обмеження прав людини.
Міжнародні правозахисні організації, зокрема Amnesty International, різко критикували режим Маркоса за масові та систематичні порушення прав людини, включаючи право на життя, свободу від катувань, свободу слова, преси та, звичайно ж, свободу мирних зборів. Були задокументовані численні випадки свавільних арештів, тортур, позасудових страт та насильницьких зникнень активістів, які наважувалися протестувати проти диктатури.
Незважаючи на жорстку заборону та реальну загрозу репресій, повне придушення протестної активності на Філіппінах режиму Маркоса не вдалося. Хоча масові політичні демонстрації в містах були значною мірою придушені, опір набував інших форм, часто локальних або пов’язаних із конкретними проблемами. Одним із найвідоміших прикладів такого спротиву стала боротьба корінних громад регіону Кордильєра проти будівництва комплексу гідроелектростанцій на річці Чіко, яке активно просувалося урядом Маркоса з початку 1970-х до середини 1980-х років. Цей проект загрожував затопленням ancestralьних земель та руйнуванням традиційного способу життя місцевих племен. У відповідь громади вдалися до різних форм громадянської непокори, включаючи:
- Масові петиції та звернення.
- Блокування доріг для будівельної техніки.
- Демонтаж та руйнування будівельних таборів та обладнання.
Ця боротьба, хоч і не була класичним мітингом у місті, являла собою форму колективного протесту та мирного (хоча іноді й силового) спротиву державній політиці. Проте, як зазначає Amnesty Philippines у своїх звітах про період воєнного стану, активісти, що брали участь у таких акціях, зазнавали жорстоких репресій, включаючи арешти, тортури та вбивства. Доля багатьох лідерів опору, таких як Маклі-інг Дулаг, який був убитий військовими у 1980 році, свідчить про високу ціну, яку доводилося платити за спротив диктатурі. Арешт провідного опозиційного політика Бенігно Акіно-молодшого одразу після введення воєнного стану також став яскравим сигналом про нульову толерантність режиму до будь-яких форм опозиції.
Приклад зловживання законодавства номер 2: Таїланд
У Таїланді воєнний стан був запроваджений армією 20 травня 2014 року на тлі тривалої політичної кризи та масових вуличних протестів. Лише через два дні, 22 травня 2014 року, військові здійснили державний переворот, усунувши від влади тимчасовий уряд та встановивши правління військової хунти, що назвала себе Національною радою для миру та порядку (NCPO).
Одним із перших рішень NCPO стала повна заборона будь-яких політичних зборів за участю п’яти чи більше осіб. Ця заборона була спрямована на запобігання будь-яким протестам проти військового перевороту. Окрім заборони на збори, хунта також ввела загальнонаціональну комендантську годину, обмежила свободу слова та ЗМІ, а також розпочала масові затримання політиків, активістів, науковців та журналістів, які вважалися нелояльними до нового режиму.
Ці дії військової хунти прямо суперечили міжнародним зобов’язанням Таїланду за МПГПП, зокрема статті 21 про свободу мирних зборів та статті 19 про свободу вираження поглядів. Хоча NCPO виправдовувала свої дії необхідністю “відновлення порядку” та “національного примирення” після місяців політичної нестабільності, міжнародні та місцеві правозахисні організації, включаючи Amnesty International, різко засудили ці заходи як непропорційне та невиправдане порушення фундаментальних прав людини. У своїх звітах, таких як “Thailand: Grim outlook for human rights after a month of martial law”, Amnesty International детально документувала випадки свавільних затримань, обмеження свободи слова та придушення мирних протестів.
Незважаючи на сувору заборону та ризик арешту, одразу після перевороту 2014 року в Таїланді виникли спонтанні антипереворотні протести, хоча вони й не були масовими. Активісти використовували різні методи, щоб висловити свою незгоду, часто вдаючись до символічних акцій, щоб обійти пряму заборону на “політичні збори”. Одним із найвідоміших символів опору став трипалий салют, запозичений із фільму та книги “Голодні ігри”, який протестувальники використовували як мовчазний знак протесту проти диктатури.
Проте реакція військової хунти була швидкою та жорсткою. Учасників навіть невеликих мирних акцій протесту, включаючи тих, хто просто використовував трипалий салют або читав книгу “1984” Джорджа Орвелла в громадських місцях, затримували військові або поліція. За наявними даними, лише протягом першого місяця після перевороту щонайменше 511 осіб були викликані на допити або затримані NCPO за участь у політичній діяльності чи висловлення критики на адресу хунти.
Військова влада також активно використовувала технології для придушення протестів, зокрема, блокувала доступ до соціальних мереж та веб-сайтів, де могли поширюватися заклики до акцій протесту або критика режиму. Були зафіксовані випадки арештів студентів та активістів, таких як члени продемократичної групи “Dao Din” з університету Хон Кена, які проводили невеликі акції протесту проти перевороту та виступали на захист сільських громад, що зазнавали насильницьких виселень.
Порівняльний аналіз обмежень на мітинги під час воєнного стану
Порівняння досвіду України, Філіппін та Таїланду дозволяє виявити як спільні риси, так і певні відмінності у підходах до обмеження права на мирні зібрання під час дії воєнного стану.
Спільні риси:
- У всіх трьох країнах введення воєнного стану супроводжувалося прямою або фактичною забороною на проведення публічних зборів, мітингів та демонстрацій. Обмеження формально обґрунтовувалися національним законодавством про воєнний стан або спеціальними указами/наказами виконавчої влади чи військового командування.
- Порушення заборони на збори в усіх випадках несло для учасників ризик арешту, затримання або інших форм переслідування з боку державних органів (поліції, військових).
- Влада в кожній країні посилалася на міркування національної безпеки та громадського порядку як на підставу для обмеження права на зібрання.
- Дії влади щодо обмеження свобод, включаючи свободу зборів, зазнавали критики з боку міжнародних та місцевих правозахисних організацій, які вказували на невідповідність заходів міжнародним стандартам прав людини.
Відмінності:
- В Україні воєнний стан та пов’язані з ним обмеження були введені в умовах повномасштабної зовнішньої агресії та війни. На Філіппінах та в Таїланді воєнний стан (або подібні надзвичайні заходи) використовувалися переважно у внутрішньополітичному контексті – для консолідації влади (Філіппіни) або після військового перевороту (Таїланд).
- В Україні воєнний стан 2022 року має загальнонаціональний масштаб і триває вже тривалий час. На Філіппінах режим воєнного стану Маркоса тривав майже десятиліття. У Таїланді жорсткі обмеження 2014 року були запроваджені одразу після перевороту, але з часом режим дещо пом’якшувався, хоча контроль над політичною активністю залишався.
- В Україні спостерігалася адаптація громадянського суспільства та перехід до інших форм активності (волонтерство). На Філіппінах опір набував форм локальної боротьби та громадянської непокори. У Таїланді протести були більш символічними та швидко придушувалися.
Юридичні рамки, що дозволяють такі обмеження, існують як на національному рівні (спеціальні закони, укази), так і визнаються міжнародним правом (МПГПП), але за умови суворого дотримання принципів необхідності, пропорційності та недискримінації. Однак практика показує, що ці умови часто ігноруються, а обмеження використовуються надмірно або з політичною метою, особливо в режимах з авторитарними тенденціями. Водночас, досвід цих країн також підкреслює стійкість громадянського суспільства. Навіть в умовах жорстких заборон та реальних ризиків репресій, громадяни та активісти знаходять способи висловити свій протест, адаптують форми своєї діяльності або чинять опір іншими методами.
Зрештою, проблема обмеження мітингів під час воєнного стану висвітлює вічну дилему між вимогами безпеки та необхідністю захисту прав людини. У кризових ситуаціях цей баланс стає особливо крихким і контроверсійним. У нашій країні боротьба з протестами отримала унікальні методи, такі як мобілізація. Такий простий метод перетворює чверть населення на розшукуваних людей ще до порушення правил на зібрання. Пам’ятайте, колись ця війна закінчиться і за неї відповідатимуть усі порушники незалежно від сторони та місця знаходження.